«Святкові «реформи» гаранта»

10.01.2012 22:48

«Люди втратили страх і совість!» - Президент України В. Янукович. Свого часу, тоді ще у прем’єр-міністра уряду України влучило яйце. Державник втратив свідомість, у лікарні ставили капельницю та ледь не констатували «струс мозку» (хоч яйце влучило у груди). Після цього травмований (на голову?) прем’єр у лікарні звернувся до народу і назвав націоналізм «хворобою».
Яким чином він звів у єдине націоналізм і яйце залишається загадкою. Адже «струс мозку»… Явним антиподом виглядав Білл Клінтон, в котрого представники польської молоді у Варшаві теж поцілили яйцем. Американський президент не втратив свідомість, не отримав струс мозку, не сказав щось на кшталт «лібералізм – це хвороба». Він зняв піджак й добродушно сказав, що молодь завжди має бути на когось сердитою. Це – позиція цивілізованого президента, котрого поважає нація і світ. Наш варіант контуженого яйцем - приклад на грані фарсу.
Не вдуваючись до аналізу соціально - економічної ситуації в Україні, коротко зупинюсь на ідеологічних «реформах» влади наприкінці 2011 року, оскільки всі соціально - економічні провалились. Як відомо з практики політтехнологів, якщо економіка падає (дефіцит бюджету на рівні «нехай земля вам буде пухом, дорогі громадяни!»), життя ніяк не покращується, - що треба робити, аби за тебе проголосували? Правильно, піднімати стару радянсько - московську пісню, апробовану в 2004, 2006 і 2007 рр. Цього разу Президент напередодні нового року вирішив скасувати день свободи (22 листопада) та об’єднати день військово - морських сил України з днем аналогічних сил Росії (остання неділя липня). Трохи раніше остаточно відібране звання героя України у С. Бандери та Р. Шухевича. Зупинимось трохи детальніше…

З приводу ліквідації дня Свободи. Кому він заважав? Це ж не вихідний день, у іншому разі придворні геббельси Партії регіонів (Чечетов, Мірошниченко та ін. братія) могли б виправдати президента, мовляв «працювати треба, а не святкувати», або ж як казав М. Азаров «браті лапату і йті годуваті свою сім’ю». День Свободи символізував найбільш яскраву сторінку новітньої української історії – Помаранчеву революцію, коли народ довів своє право на свободу вибору. У когось, особливо чинних можновладців, цей день викликав негативні емоції, однак проти нього ніхто в 2005 - 2011 рр. не протестував. Однак, 22 листопада 2011 року мітингуючих на Майдані розганяли (лише «не правильних», але не біло-блакитних бійців регіонала Калашнікова), багатьох затримали без мотивації. Символічно, розігнати мирних громадян у день Свободи. У президента було два шляхи вирішення ситуації:
1) мітинги у цей день більше не розганяти, дозволивши громадянам хоч раз на рік збиратись на свої акції, не зазнаючи ударів дубинками у своїй «демократичній, європейській» державі;
2) день Свободи скасувати, заборонивши українцям збиратись вільно навіть на один день у році.
Що мав обрати професор, доктор економічних і юридичних наук, магістр міжнародного права і академік, президент В. Янукович? Перший шлях хоча б трохи залишав президентові ореол азіата з елементами європейця (навіть у Росії грудневі мітинги опозиції 2011 року на Болотній площі та проспекті Сахарова не розганяли), другий шлях – глуха, сталінська азіатчина. Не дарма гарант тяжіє до ЄЕП, до Казахстану, де протестуючих розстрілюють поліцаї та добивають поранених дубинками (минулорічний терор щодо протестуючих проти невиплати зарплат нафтовиків).
Який сенс має виправдання влади, мовляв, «день Свободи об’єднаємо з днем Соборності 22 січня»? День Соборності символізує єдність нашої нації, до свободи він не має прямого відношення. За такою логікою можна об’єднати день Конституції з днем Незалежності, день працівників прокуратури з днем шахтаря, або ж взагалі об’єднати всі свята і траури в один день – 31 грудня. Або краще перенести їх на день народження гаранта Конституції. Святкувати по-сталінськи помпезно.

Флот здали Росії, тепер - святкуймо разом! Особисто мені не надто зрозуміла дана ідея. Останні роки наш флот святкував свій день окремо, тепер Чорноморський флот обох держав ніби зібрали докупи під двома прапорами. З суб’єктивної точки зору можна зрозуміти: наш флот маленький (останній підводний човен то продають Туреччині, то вирішують відправити на металобрухт), але ж тоді варто його будувати й модернізувати, що власне і обіцяв Янукович у 2010 році. За цією ж логікою: у нас сухопутні сили маленькі, давайте військові паради влаштовувати разом з росіянами на нашій території! Можливо я гіперболізую проблему (тай чи проблему?), але ж гарант Конституції (у котрій зазначено щодо неможливості утримання на території України іноземних військових баз) підписав указ про про спільні морські святкування в один день з скасуванням свободи… Вибачте – дня Свободи… Хоча обидва варіанти реальні. Президент ініціював пролонгацію договору про дислокацію ЧФ РФ у Криму до 2042 року всупереч духу і букві Конституції, вже б змінили Конституцію, чи що, адже соромно перед собою і світом: Конституція є, однак ніхто на неї не звертає уваги. Найголовніше те, що Янукович підписав заготовлені у Москві папери не читаючи, інакше ж чому змова «флот в обмєн на газ» привела то походів наших очільників на поклон у Москву? Кремль ціну на газ не знижує, який тоді сенс був у Харківських домовленостях 2010 року?
 Космополіти, українофоби та люмпени можуть заперечити: «та яка нам різниця, а у Севастополі люди не бачитимуть святкування українського іржавого флоту!». По–перше – не такого вже і іржавого, російський флот таке ж дитя радянського ВПК як і наш. По–друге – свята є уособленням державної ідеології, вони підсвідомо закладають основи національної самосвідомості. Яка свідомість буде у наших дітей? Хіба що «русскій мір» з силуетом попа Гундяєва.

Герої та антигерої. Не збираюсь мудрувати з приводу «герої, чи не герої» борці за незалежну Україну. Мою увагу привертає факт: згідно з законодавством, особи, що не були громадянами сучасної України, не мають права на звання «герой України». Про це дружно співали ПРівські геббельси. Так зазначено у «Статуті звання Герой України». Чудово, Донецький апеляційний та Вищий адміністративний суди позбавили звання героя України С. Бандеру та Р. Шухевича. Нібито все законно. Але виникає маленька обставина: інші герої теж не були громадянами України (Василь Стус, Володимир Івасюк), однак Вищий адміністративний суд у грудні 2011 р. не позбавив їх звань, визнавши їхній посмертний статус законним. У даному моменті проявилась вся абсурдність, залежність наших судів. Суддям наплювати на Закон, їм диктують згори. Інакше як пояснити принципово різні рішення з одного питання? Аналогія: один чоловік вбив 10 громадян без пом’якшувальних обставин, і інший чоловік вбив 10 громадян без пом’якшувальних обставин. Одному дали по життєве ув’язнення, іншого виправдали і відпустили. Абсурд? Українська «правова держава»! 
Тай навіщо нинішній Україні титул «герой України»? «Героєм України» є Ю. Звягільський, котрий привласнив бюджетні мільйони та пару років переховувався від переслідування Інтерполу в Ізраїлі. Нині він є нардепом від Партії регіонів. Таких «героїв» безліч. Якось Віктор Ющенко нагородив орденом доярку з Запорізької області за великі надої («прівєт із СССР»). Я не хочу щоб С. Бандера стояв в одному ряду офіційних «героїв» з такими людьми як Звягільський, Литвин, Бойко, доярки та Колєснікови, «підрахуї» з ЦВК і т.п. 

Думки про вибори. Вищезазначені маразми влади та соціально - економічну розруху можливо призупинити завдяки перемозі опозиції на майбутніх парламентських виборах. Маю надію, що Комітет Опору Диктатурі не погрузне у взаємних братовбивчих війнах, спільні кандидати на мажоритарних округах будуть висунуті, оскільки «незалежні кандидати» мають тенденцію ставати залежними (про це у наступному абзаці). Звісно, можливі перебіжчики, взаємні незгоди і т.п., однак не варто повторювати долю вічних українських демократів, що об’єднуються лише перед розстрілом. А «розстріли» вже почались: Ю. Луценко рік сидить за пенсію своєму водієві, котру начислено законно (якщо ні – варто судити і представників Пенсійного Фонду, тай свідки виправдовують екс–міністра); Ю. Тимошенко засуджена й сидить у харківській колонії за політичне рішення стосовно газу (за такою схемою мають сидіти всі наші прем’єри і президенти у купі з депутатами – вони всі за 20 років нанесли збитки Україні). Смак перемог дає владі відчуття всевладності, завтра почнуть саджати інших конкурентів, адже мітинги опозиціонерів та громадянських організацій вже придушують так, що Кучма виглядає янголом. У нас з’явились політичні біженці – екс - міністр Богдан Данилишин та чоловік Юлії Тимошенко Олександр. Обидва у Чехії, під захистом чеської влади. А скільки галасу вчинили ПРівські геббельси (Чечетови, Олійники) про те, що «президент України Віктор Янукович є першим державником, що РЕАЛЬНО наближає Україну до Європи». Дійсно, наближає. Але до Європи часів феодалізму, не дарма ж придворний письменник Володимир Чередниченко висунув гіпотезу про дворянське коріння Януковича (праця «Національная ідєя»). Вищі представники ЄС прямо акцентують увагу на тому, що в Україні є факти політичних переслідувань. Наші пеерасти  (члени Партії регіонів) цього не чують, зберігаючи феодальний європейський спокій, повторюючи заклинання про європейську інтеграцію та проґавивши угоду про асоціацію з ЄС у грудні 2011 року. Виникає враження, що влада усвідомлює свою приреченість й намагається повторити сценарій казахсько - білорусо - російської «демократії» у поєднанні з тотальним грабежем національного доходу України, - татаро - монголи XXI століття. Чи зламаємо ми порочне коло? Пора б уже. Більше 20 років падаємо у прірву.

«Бєзвєрхіє» кандидати. Є у моєму рідному місті Бердянськ такий собі політик Володимир Бєзвєрхій, котрий очолює фракцію СПУ у міськраді. Його культ вже давно перевершив культ Сталіна у 30 - ті рр.. ХХ ст.: відкриваєш будь - яку міську газету – і там ледь не на кожній сторінці наш бізнесмен - соціаліст. Теж саме з місцевим телебаченням. Хіба що прижиттєві пам’ятники йому поки що не стоять. Поки що… Однозначно, соціаліст від бізнесу вкладає гроші у свою популярність не спроста (він же не Михайло Поплавський, і не Ірина Білик, тай ті гроші заробляють) – мріє про велике політичне майбутнє. Будує його, проказуючи при кожній нагоді мантру на кшталт «ето сделано мной і прі поддержкє нашей социалістіческой партіі»… Цікавинка у тому, що осінню минулого року лідер СПУ О. Мороз зненацька оголосив свою партію опозиційною… Правда по-соціалістичному опозиційною: О. Мороз інколи навідується в адміністрацію президента. Навіщо? Не пояснює. Дивно… Враховуючи «опозиційність» соціалістів до Партії регіонів у 2006 році аж надто дивно… На цьому «дива» не закінчуються: один лідерів СПУ Василь Цушко нині при владі – очолює Антимонопольний комітет України. Ця хвороба спільна для лівих: представники КПУ перебувають у вищих ешелонах влади (у т. ч. і син П. Симоненка Андрій), але на словах вони страшенно «опозиційні». Скоро мабуть і Партія регіонів оголосить себе «опозиційною» до самої себе. Опозицією перед виборами бути модно… Тому й варто ніколи не робити ставку на «незалежних» кандидатів та представників «ручної» опозиції на кшталт вітчизняних псевдо лівих. Такі опозиціонери, як я вже зазначав вище, прихильні до політичної проституції. Виправдання для себе вони знайдуть, але чи потрібні вони нам?
Повертаючись до початку, висуну припущення: можливо саме у контексті передвиборчого імперського русофільства-малоросійства президент вирішив «реформувати» свята та пантеон героїв. Хоча не виключений і факт підписання указів не читаючи, адже у нас є і «некоронований віце-президент» пан Льовочкін.

Заступник Голови бердянської міської організації
ВО «Свобода», член ВТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка                              
Віталій Романченко